Чернігівські журналісти на передовій: де закінчується свобода слова

11:53 10.07.2017 Павло Пущенко, для "Події і коментарі"

В чернігівських ЗМІ тема війни на сході України найчастіше пов’язана з повідомленнями про загибель чи поранення бійців з нашої області або ситуацією з чернігівським підрозділами на сході.

Проте є журналісти,  які виконуючи або професійний обов’язок, або ж громадсько-волонтерський, вирушають на передову і потім роблять сюжети про це.

Далі піде  розповідь  про враження чернігівських представників ЗМІ від відвідування зони АТО з точки зору висвітлення побаченого, де закінчується свобода слова в цій темі, про що з побаченого краще не розповідати і роль самоцензури в цьому процесі. 

Чернігівський журналіст Ігор Левенок з самого початку війни на сході країни перебуває на передовій, роблячи сюжети як для одного з центральних телеканалів, так і для чернігівських.

У питаннях позиції вітчизняного журналіста в умовах війни позиція Ігоря однозначна: 

«Журналісти працюють як бійці інформаційного фронту, а основна задача в цих умовах – протидіяти інформаційній агресії. Якщо в 2014 році ми були ще не готові до такого формату і більшість журналістів не були готові працювати в умовах війни, тоді давали і позицію «сепаратистів» в ефір, то починаючи з 2015 року ми не даємо слова в своїх ефірах «сепаратистам» та росіянам».

Найбільша тема сьогоднішніх днів це, звичайно, дотримання Мінських домовленостей на передовій. Хто перший відкрив вогонь, а хто дає адекватну відповідь на провокації ворога-агресора.

Показовим щодо намагання бути нейтральними, за словами Ігоря Левченка, є робота корпорації ВВС.

«Знімальна група, з якою мені доводилося спостерігати, знімала цілий фільм про події на сході України. Вони дають мінімум коментарів закадрових, просто пояснюючи, що відбувається довкола. А решта – це живі звуки війни».

Працюючи в зоні конфлікту перед журналістами постійно постають питання етичного характеру, розповідає Ігор Левенок:

«У мене було кілька випадків, які стосуються етики та свободи слова. Це пов’язано з загибеллю наших бійців. Коли був сумнозвісний вихід з Дебальцевого і я знімав матеріал з бійцями, які щойно вийшли з того котла. Під час зустрічі з нашим чернігівським 13 батальйоном, один з бійців назвав ім’я і прізвище сослуживця, якого «зняв» ворожий снайпер під час виходу з оточення, але забрати його не змогли через масований ворожий обстріл.

Я довго вагався, але ж все дав цей синхрон в ефір. Після цього родичі бійця, на якого вказали як загиблого, дзвонили і докоряли мені, що я поширив цю інформацію. Мовляв, можливо він не загинув, а просто поранений і перебуває зараз десь у шпиталі. Але, зрештою, цей боєць з Чернігівщини виявися вбитий.  Після цього випадку, коли ми на передовій потрапляли на загиблих наших бійців, я утримувався від озвучування їх прізвищ, допоки це не озвучує офіційно штаб».

Водночас Ігор каже, що не можна закривати очі на негідну поведінку з боку наших військових.

«Ми про випадки мародерства робили сюжети ще в 2015 році, хоча були і ображені на нас за це. А одного разу був випадок, коли ми їхали по селу, а перед нами йшла машина «Урал» з військовими, яка в’їхала прямо в хату. Як виявилося, за кермом був п’яний військовослужбовець. Сюжет про це також пішов в ефір».

Водночас є й інший погляд на журналістику під час війни. Він ґрунтується на розділенні так званої «патріотичної журналістики», яка часом перетворюється на пропаганду, і об’єктивної подачі інформації.

Своїми думками ділиться редактор Чернігівського громадського телебачення Сергій Зосименко:

«Кажуть, що першою на війні помирає справжня журналістика – об’єктивна та незаангажована. Журналістика та патріотизм це різні речі. Журналіст-патріот часто стає пропагандистом, коли замовчує суспільно важливу інформацію про військові дії та військових. Часом це робиться спеціально, часом від незнання.

Кожен має розуміти симбіоз між збором інформації і розумінням того, про що він буде говорити, а про що мовчати. Інколи соромляться показувати наших військових «під мухою» чи в інших ситуаціях, де вони порушують закон. Але ми маємо розуміти, що завтра це може коштувати життя іншій людині і журналіст фактично стає співучасником злочину, хоч і частково.

Наша головна мета – бути чесними агрегаторами інформації і казати правду як про «своїх», так і про чужих. Кожен у цій сфері повинен знайти власний баланс між «пишу – не пишу», розуміти свою ціль і мету матеріалів.

Журналіст – подразник. Військовим важко працювати з людиною, яку не знають. Їм не довіряють. Найкраща порада – не їздити в АТО людям, які вагаються в прийнятті рішень між журналістикою та патріотизмом».

Свою формулу роботи на передовій вивів чернігівський журналіст Владислав Савенок. Він відвідує зону АТО в якості волонтера, каже, так простіше побачити реальну картинку. А вже що оприлюднювати – вирішує через власну самоцензуру.

 «Звичайно, самоцензура є. І в першу чергу з метою самобезпеки, безпеки волонтерів, з якими їжджу і  безпеки тих, кому на «нуль» веземо допомогу. Адже ми поїдемо, а їм залишатися. Але є інша самоцензура…

На Світлодарській дузі вимикаємо телефони і смартфони  ще в самому Світлодарську. Фотографую тільки на «дзеркалку». І без прив’язки до місцевості. Адже воюють люди, характери. Тут не місце «селфі» і самомилуванню, яке може в Google тебе прив’язати до координат і карт.

А коли проїжджаєш в машині в зоні прямої видимості, то завжди пам’ятаєш поради про те, що по скупченню увімкнутих телефонів і по роботі в радіоефірі твоє перебування в машині, навіть цивільній з виду, може багато про що розповісти тим, хто знаходиться за лінією розмежування.

І заспокоюють тільки слова, коли воїни між собою обговорюють: з якого виду зброї можливе попадання і при якій швидкості.

Звичайно, їдучи на «нуль» у промзону під Авдіївкою, намагаєшся не «світитися» як журналіст і не вдягати камуфляж, бо ти не військовий. А їдеш у цивільному, як волонтер. Бо не хочеш, щоб тебе пускали скрізь. І ти мав змогу своїми очима бачити те, що відбувається.

Не хочеш, щоб хтось за тебе на блокпостах вирішував: можна тобі це бачити чи ні. Достатньо того, що ти сам себе цензуруєш – не нашкодити тим, хто знаходиться під вогнем і не дає зламати вибудувані, не без участі Кремля, нові кордони України .

Я займався самоцензурою, коли рука не піднімалася дістати фотоапарат і зробити знімок пораненого і сірого від втрати крові бійця Сашка в госпіталі Попасної. Він, тяжкопоранений і перев’язаний та під крапельницею, лежав у роздовбаному «уазику». У напівзабутті кілька разів затягнувся цигаркою і чекав, поки його повезуть 30 кілометрів до Бахмута.

Самоцензура дозволила мені зняти тільки від’їжджаючий «уазик». Можливо, я зробив не так. І треба було сфотографувати того неодруженого тяжкопораненого Сашка. Але мені здалося, що дістань я фотоапарат в той момент і наші воїни і медики сказали б таке, від чого моя совість загризла б і без ворога. Не до фотозйомок було там.

Отака вона самоцензура на лінії розмежування…»

Врешті, чи «прирівнювати перо до  штика», чи намагатися максимально нейтрально висвітлювати події війни, кожен вибирає сам. Але для того, щоб зробити такий вибір, очевидно, треба побувати  на передовій, на «нулі».   

Текст: Павло Пущенко, регіональний представник ІМІ в Чернігівській області, для сайту "Події і коментарі"



comments powered by Disqus